3. депутати-стукачі
(початок читай у коментарях під інформацією про сміттєві баки)
Я Вас вітаю з появою нового «бестселера», на теренах Неньки-України!!! Хто купить цей мотлох «записки божевільного», 500 сторінок «словесного поносу»? а це що ви уявили себе …?! навіть слова підходящого нема на Вас!
Село має ким гордитись - Вами - «митцем» поміж митців усього району, куди нам до Вас, де ми, а де Ви. Попробую процитувати уривок з ваших «мемуарів» : «Сьогодні піду до …. просити два мішка цукру, а то натхнення нема без цукру не пишеться», якось жалюгідно такий «митець» як Ви і щоб ходили...
Я дуже буду радий щоб мої діти не проходили на уроках літератури Ваші «шедеври» , а то ще могли б вирости моральними уродами після прочитання «бестселерів» Вашого виробництва.
Tам чітко було зазначено посилання на джерело - сайт, сторінка. Все в рамках закону.
Ви добровільно розмістили в інтернеті ці маразми, що тримали під подушкою.
Також прочитайте Самі кодекс КПК України, але Вам радив би прочитати кодекс «Чоловіка».
І перестаньте блокувати ІР адреса чи ВИ БОЇТЕСЯ, ЩО МОЖЕ ХТОСЬ ВАМ ВІДПИСАТИ?!
***
«Tам чітко було зазначено посилання на джерело - сайт, сторінка. Все в рамках закону».
Про що з тобою ще розмовляти?
Та все ж, для особливо тупого, ще раз пояснюю, що, згідно 7 статті КПК про Авторське право передрук цілого чи уривка будь якого публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру твору та його опублікування, без згоди на те автора, називається КРАДІЖКА! А розповсюдження украденого, з метою дискредитації імені автора, називається доносом. І тому ніякі виправдування про «сайт», «сторінку» до кінця віку не знімуть з тебе тавра стукача.

Ну, скажи навіщо було тобі ритися в моїх, за твоїм виразом «маразмах», вибирати з них уривки для компромату на «сильних світу сього» та виготовляти з них доноси?
Розумію – Юді тридцять срібняків заплатити, а що з того маєш ти? Гадав собі своєю підленькою душею, що мене розіпнуть за це? На жаль, ті люди, котрим ти підкинув зліплені тобою доноси, тверезо мислячі не хворі, як ти на голову, й сприйняли все це спокійно…
Знаєш, дотепер я не думав, що ти такий страшенний невіглас, гірший за бабу-алкоголічку ім’я котрої я переплутав. Тому скажи, у твою порожню маківку ніколи не закрадалась думка, як це солідні видавництва, котрі випустили вже десять моїх прозових книжок з отими, за твоїм розумінням, «маразмами», жодного разу не здогадались звернутись до тебе за порадою і досі не запросили до себе літературним консультантом, рецензентом, а чи редактором відділу прози? І тепер так безславно гине такий дорогоцінний талан, що не прочитавши жодного мого твору виніс вердикт: «маразми», й вимушений тиняючись світами по заробітках.
А тепер по суті.
«Я дуже буду радий щоб мої діти…»
Стовно твоїх нащадків, хочу надіятись, що вони ростимуть чесними людьми й не стануть такими, як ти. Сподіваюсь, вони любитимуть свій рідний край, своє село, боронитимуть материнську мову, котру «Законом…», банда януковичів намагається заборонити й таким чином знищити нас, українців, як етнос… Словом, виростуть нормальними людьми, а не духовними збоченцями, як їхній батько.
«І перестаньте блокувати ІР адреса чи ВИ БОЇТЕСЯ, ЩО МОЖЕ ХТОСЬ ВАМ ВІДПИСАТИ»
Ні, не через те закрив я доступ, що боюся, а саме для таких недорозвинутих і розумово відсталих бевзів як і ти. Бо ті, кого зацікавлять описані події за останнє півстоліття, матимуть змогу прочитати це вже в книжці, котра готується до випуску.… Звичайно, прочитають вони там і про те як ходив я до Іліщука «за двома мішками цукру», котрі він (до твого відома) дає, як і зерно, у рахунок плати за оренду землі…
Знаєш, без вранішньої кави погано пишуться оті «маразми», «бестселери» «мотлох», «записки божевільного», «словесний понос», особливо про депутатів, котрим байдужі проблеми села, його благоустрій, котрим до лампочки що покрали коліщати від сміттєвих баків, що два цвинтарі, де покояться наші предки, заросли, як джунглі, що чавунний хрест, котрий стояв на постаменті в тому самому місці, де знаходився престол першої сільської церкви, торік сперли й здали на металобрухт. Прочитають і про «газду», котрий зробив собі дорогу через цей цвинтар по людських похованнях, зокрема по могилі священика Котовича й по тому місці де стояла перша церква…
Прочитають також про депутатів-стукачів, котрі замість того аби навести лад пишуть доноси, до котрих мені не звикати! Бо коли, наприкінці 1989 року, я створив сільський осередок Руху, а його члени та колеги-депутати спромоглися організувати людей на очищення обох цвинтарів, огородити їх, купленим коштом громади, металевим плотом, реставрувати могилу січових стрільців, відремонтувати й накрити шифером приходський будинок, організували збір коштів і звести пам’ятник Тарасові Шевченкові, підняти, першими в районі, під скавчання сільських комуністів, синьо-жовте знамено, відродити й поставити на сцені клубу свято Миколая так, як це робила, до приходу москалів, довоєнна «Просвіта», створити сільський вертеп, котрий на ту пору був єдиним на всю область, і виступав кільканадцять разів на Театральний площі в Тернополі на прохання незчисленних глядачів.
Та комусь все це було не до шмиги, Запрацювали тодішні твої побратими та посестри стукачі, й посипались доноси Генеральному директорові Гамарнику, голові облпрофради Ганні Гапон, голові виконкому райради, що я перетворив будинок культури в осередок антирадянських елементів, створив організацію до складу котрої входять колишні бандерівці…
І коли свого домоглися й змусили покинути посаду директора БК його почали розтягати по шматках. Знищили прекрасний спортзал, розікрали весь спортінвентар, викрали великі електромотори від вентиляційної системи, розбомбили кінобудку, професійні кінопроекційні апарати здали на металобрухт… Коли вже нічого не було красти взялися до алюмінієвих ніжок від зв'язок театральних крісел і насамкінець, зрізали всі батареї водяного опалення…
А коли деякі обставини змусили мене ще покинути й пост голови Руху – все громадське життя завмерло. Й до сьогодні стоїть недобудована могила жертвам сталінських репресій. Неогороджена побіля неї частина цвинтаря, а замість скверу, що за двадцять літ уже мав буяти своєю красою перед пам’ятником Шевченка, нині нариті там кротами горби порослі бур’янами…
Ось про такі «маразами» й ведеться детальна розповідь у трьохтомнику «Житіє грішника» і люди, кого це ще болить, прочитають їх і дадуть оцінку без твоїх, виродку, доносів. А тобі раджу, як депутату, замість того, аби «захищати» село від моїх «маразмів», компонуючи з них доноси, домогтися прийняти на сесії рішення, щоб з заступленням весни розорати оті нариті кротами горби побіля пам’ятника Шевченку, виволочити бур’яни й посіяти низькорослу паркову травку, зобов’язати кожного депутата, аби він, з людьми свого округу, посадив, для створення парку, як мінімум, десять декоративних дерев, докінчити могилу-пам’ятник отцю Кливаку – жертві сталінізму та репресованим громадянам нашого села, огородити, нарешті, оту частину плоту нехай невірні не пасуть там худобу, не їздять по кістках наших предків – перших сільських поселенців, могилі отця Іллярія Котовича, по святому місці, де стояла перша сільська церква…
Коли зорганізуєш людей, і це викінчите, тоді можеш сідати й, замість доносів, писати свої «шедеври» й розповісти як вам удалось це зробити.
Бажаю успіхів!