Знову минув день, пролітає крізь темряву ніч. Все життя йде шкереберть. Але чому? Чому час не зупиниться і не повернеться хоч на хвилиночку назад. Тоді було усе по-іншому…Я кохаю тебе. Мені подобаються твої вуста, очі , ніжний погляд… Але кохання це не взаємне. А було ж усе інакше – засушені троянди мені нагадують про тебе.
Прокидається новий день, сходить весняне сонце, щоб подарувати тепло. Але, якби ти знав, як холодно без тебе.
Скоро в мене свято. Я знаю, ти не прийдеш і не привітаєш мене. Тому я придумала собі в дарунок казку про тебе.
Пробач, що не запитала твоєї згоди! Але це лише казка. Вона має запах твого волосся, колір твоїх очей. Вона написана твоїми словами, ілюстрована твоїми думками. Я розповідаю її собі на ніч, а уві сні живу за вигаданим сюжетом. Бо що мені до реального життя, яке не хоче повірити в казку про тебе. У снах усе по-іншому. Ти приходиш до мене на свято. Даруєш розкішний букет троянд. Просиш вибачення, що не вмієш гарно говорити, а бажаєш просто щастя. Я беру троянди, за які дякую ніжним поглядом. І знаю, що я щаслива. Тому що я з тобою, коханий.
Утім, ми ніколи не говорили про кохання, не клялись у вічній вірності. Ми цілувались, обнімались, були разом і я закохалась. Мені з тобою було легко і добре. Але, нажаль, моє кохання не взаємне. І я повинна забути тебе. Не знаю чи зможу… Бо тільки твої очі сняться мені ночами, тривожно б’ється серце, коли чую твій голос. І все шукаю серед облич людських знайомі, такі бажані та приємні риси. Я шукаю тебе, коханий.
Не знаю чи буду я в житті щасливою, але буду вдячна за те, що ти колись був. Що завдяки тобі, я пізнала найкраще та найзрадливіше у світі почуття, яке хтось назвав ПЕРШИМ КОХАННЯМ.
Оля. м. Тернопіль
Із цим шаленим та невпинним літнім дощем я відпускаю усе своє горе і біль. Я тільки спостерігатиму за тобою прекрасний велетню, що покриває усіх своєю чудодійною сумішшю, і чекатиму лиш твого проходження. Чому ж ти так довго ідеш?
